За показаним у минулій частині Зміїв валом починалося Поросся – вкрай своєрідний регіон Стародавньої Русі, фактично ні що інше, як національна автономія, де жили черкаси – приручені князем степовики, насамперед торки (“чорні клобуки”) та берендеї (служиві печеніги). Столицею його був Торчеськ – в основному тюркське місто з російськими дитинцем, найбільшим містом, що збереглося – Юр’єв (Біла Церква), а з півдня Поросся прикривала нова, третя від Києва, лінія фортець, побудована в 1030-і роки Ярославом Мудрим: Ростівець (нині село Ростовиця), Володарєв (нині СМТ Володарка), Богуславль (Богуслав), Стебльов (нині СМТ), Корсунь (нині Шевченківський) та Родінь на Дніпрі в гирлі Росі. Під захистом останнього в 1074 виріс Канів – вже не фортеця, а купецький посад на “шляху з варяг у греки”, де в 1144 був навіть побудований кам’яний собор – найпівденніший зберегвся храм Стародавньої Русі. Нині це невелике мальовниче місто (25 тис. жителів) у Черкаській області за 100км від Києва.
На південь із Києва ми їздили з Оленою first_affair , і спроба захопити в один день Черкаси та Канів виявилася надто самовпевненою – у Каневі ми не встигли до найвідомішої пам’ятки Шевченковій горі. Так що буде привід сюди повернутися,
Нинішнє Поросся – загалом звичайна лісостепова соняшникова Україна, ніяк не виділяється серед навколишніх земель. Але в його історії – загадка на загадці. Хоч сама назва від річки Рось (на якій стоїть Біла Церква), така співзвучна з “Русь”: може, ця річка відзначала південний кордон російських земель, якщо йти з Візантії? Ще південніше жили печеніги і торки – кочівники огузского походження (тобто ближче до туркменів і турків), над якими Русь помалу почала в 11 столітті брати гору. Тоді ж прийшли половці – молодше і від того сильніше плем’я кипчацького походження (тобто ближче до казахів), і опинившись між двома вогнями огузи частиною розвіялися, а частиною – прийняли підданство київського князя: служивих торків стали називати “чорні клобуки” (“каракалпа” “), а служивих печенігів – берендеями. Вони виявилися не лише відмінними воїнами, а й першокласними скотарями, і Порос’я стало стратегічним пасовищем Стародавньої Русі. Взагалі, дивно, як схожі речі відбувалися в Русі 11-12 століть і Росії 16-18 століть – поступова колонізація Великого Степу через численні лінії оборони, десь прирученням, а десь завоюванням, з тією різницею, що Києву монголи на смерть дали здачі, Москва ж завершила цей історичний проект. Порос’я можна було б співвіднести з Башкирією та Оренбуржжям, але давньоруські міста виникали й далі в Дикому полі – Перетин і Орегів у нинішній Молдавії, Корчов і Тмутаракань на Азовському морі – їх можна співвіднести з Закавказзя і Туркестаном у Російській імперії…
Канів займає ланцюжок придніпровських гір, що височіють над річкою на сотню метрів – Замкова (Дніпрова), Московка, Гончариха, Лиса, Зелена та Чернеча (Шевченківська). На південь від них – нетиповий для України, і тому заповідний лісовий масив, за яким гирло Росі, де й стояв древній Родінь. Але як часто буває, торгове передмістя переросло укріплене місто – кам’яні храми в 12 столітті аби де не будувалися. В 1362 Канів дістався Великому князівству Литовському, а в 1600 отримав Магдуберзьке право. Але місця тут були неспокійні: черкаси встигли за минулі століття слов’янізуватися (оскільки постійно поповнювалися людьми-втікачами – бунтарями і злочинцями – зі слов’янських земель) і назватися козаками, і в центрі козацьких повстань Канів виявлявся не раз – Северина Наливайка (1591), Крішто (1595) і, нарешті, Богдана Хмельницького… Шевченко не дарма заповідав поховати себе під Каневом: українська державність зароджувалася тут. У 1793 році Канів разом з усією Правобережною Малоросією увійшов до складу Росії і в 1837 став найменшим повітовим містом (9 тис. жителів) найнаселенішою в імперії Київської губернії (4,2 мільйона жителів до початку ХХ століття). Та й від повітового міста залишилося мало: у ХХ столітті він був зруйнований війною та затоплений Канівською ГЕС.
Він був побудований в 1144 як Георгіївський чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, зайняв київський великокнязівський престол, і, можливо, кам’яний храм у степовому містечку просто уособлював південну межу його володінь, ніби демонструючи коченівкам і грецьким купцям – “це російська земля!”. Зрозумілих зображень Георгіївського собору я так і не знайшов, але швидше за все це був майже типовий південноруський храм 12 століття з трьома нефами та шістьма стовпами:
Тим не менш, собор пережив і половецькі набіги, і нашестя монголів, і Річ Посполиту (яка начебто навіть не віддала його греко-католикам), але був зруйнований у 1678 турками (тобто знову ж таки огузами!) – Канів тоді довго тримав. оборону, яку очолював архімандрит Макарій (Токаревський), після падіння міста четвертований загарбниками (пам’ятник йому на кадрі №8). Тим не менш, руїни собору простояли до 19 століття, і в 1805-10 роках він був відновлений у нинішньому вигляді і освітлений як Успенський (за іншими даними, він був відновлений ще в 1787 як греко-католицький, а Успенський став в 1833, коли уніатів звідси погнали.
За красивими порталами – досить тривіальний інтер’єр 19 століття, і лише ділянки плінфи нагадують про походження цього храму. Як-не-як, крайня точка давньоруської кам’яної архітектури, як західний Володимир-Волинський (Успенський собор), північна Стара Ладога ( Успенська церква – одна з двох у селищі), східне Боголюбово ( церква Покрови на Нерлі ). Втім, спочатку ареал був ширшим – на заході кам’яні храми були в Пагорбі та Перемишлі (нині в Польщі), на півдні – кам’яна фортеця в Тмутаракані, а ось на півночі та сході все залишилося незмінним.
Замкова гора – ще й некрополь: у 1578 році в соборі був похований запорізький гетьман та за сумісництвом молдавський господар Іван Підкова, обманом заманений до Львова і там обезголовлений – Польщі був потрібен союз із турками проти Росії та Швеції, проте цю кару після неї неодноразово пригадували запорожці. У не такі віддалені часи на Замковій горі були поховані режисер Малого театру Олександр Ленський (помер у 1908) та радянський письменник та воїн Аркадій Гайдар (1941). Показово, що всі вони були лише перепоховані: Підкова спочатку був похований у православному кварталі Львова, але того ж року його труну таємно вивезли козаки; Ленський – у своєму маєтку Селище, який, очевидно, потрапив у зону затоплення ГЕС, а Гайдар у сусідньому селі Ляплево, під яким загинув. А ось Шевченко 1861 року ліг в іншу гору.
